5 кульових поранень та 12 днів виходу з оточення: історія поліцейського з Полтавщини Андрія Лисенка
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
У свої 32 роки розвідник піхоти стрілецького батальйону поліції Полтавщини Андрій Лисенко пройшов шлях, який вимірюється не роками, а випробуваннями на межі людських можливостей. Близько 14 років служби, бойовий досвід із 2018 року. Влітку 2025-го воїн потрапив у справжнє пекло на Покровському напрямку. Поранений, виснажений спрагою та голодом, Андрій 12 діб проривався з ворожого оточення. Його єдиною зброєю тоді стали підтримка побратимів, сила духу та бажання жити.
Джерело: відділ комунікації поліції Полтавщини
Свій бойовий шлях Андрій розпочав у складі зведеного загону поліції Полтавської області — виконував службові завдання на Луганщині та Херсонщині. Коли у 2024 році було створено стрілецький батальйон, він пішов туди без вагань.
«Я вважаю: є головне і головніше. Головніше — стати на захист Батьківщини», — каже Андрій.
Спочатку були на Сумщині. Після злагодження на Волині підрозділ потрапив на Покровський напрямок Донецької області. Саме там, за словами Андрія, він по-справжньому зрозумів, що таке війна.
«Ключовою на війні є піхота. Піхотинцям найважче: дійти до позиції, закріпитися і найтяжче — її утримати», — наголошує поліцейський.
Вихід на позицію відбувався під щільними обстрілами. Артилерія, міномети, FPV-дрони — цілодобово.
Військовик пригадує бойове завдання, яке назавжди змінило його уявлення про війну та власні межі. Влітку 2025 року його група три дні утримувала позицію. На четвертий день ворог пішов у штурм. Андрій дістав п’ять кульових поранень. Одна куля влучила в обличчя — розірвана щока, зламана щелепа. Інша — у плече, після чого відмовила рука. Ще три — у поперек. На кілька хвилин чоловік утратив свідомість, а коли отямився — не міг поворухнутися.
Він стояв на колінах, упершись лобом у підлогу, і чекав, поки побратими стримають ворога:
«Я просто набрав повітря і крикнув, що я “300”, бо мав повідомити, що сектор більше не тримаю».
Побратими повернулися. Надали допомогу його ж аптечкою. Розрізали бронежилет, бойову сорочку. Масивну кровотечу зупиняли всім, що було під рукою: бинтами з гемостатиком, оклюзійними наліпками… і звичайним сірим будівельним скотчем, який Андрій завжди носив у рюкзаку.
Дві доби воїн лежав нерухомо, поки троє побратимів утримували чотири сектори. Потім почали повертатися рухи: спершу ноги, згодом — ліва рука. Права так і не працювала.
«Я подивився на хлопців і сказав собі: Андрію, треба вставати. Бо їм важко», — згадує поліцейський.
Один із побратимів згодом зізнався, що цей момент він запам’ятає назавжди. Майор Лисенко згадує його слова:
«Я повертаюся — а ти стоїш. У берцях, у штанах, голий торс, весь у скотчі. З автоматом. І з тебе тече… (кров — від авт.). А ти тримаєш сектор. Ти нас цим замотивував».
Штурми не припинялися. Гранати залітали просто на позицію — вибух за вибухом, пожежа, дим. Андрій стріляв лежачи, тримаючи автомат на коліні, — однією рукою. Коли ситуація стала вкрай небезпечною, групі дали команду відходити на іншу позицію.
Та й вона виявилася непридатною для бою. Міномет накривав щільно й там. Старший попередив: перебування на цій точці — надто небезпечне. Позицію, розраховану на чотирьох, тепер утримували восьмеро. А вісім піхотинців — це вже критична ціль для ворога.
Відхід відбувався вночі через болота. Міномети били хаотично, але прицільно. Під час руху ще один побратим дістав поранення в ногу. У групі стало двоє «трьохсотих». Води не було. Їжу економили.
«Ми пили болотну воду. Рукою прогрібаєш муляку, чекаєш, поки вона осяде, і кружкою — як із джерела. Тоді це була найсмачніша вода в моєму житті», — згадує Андрій.
Контакти з ворогом не припинялися: засідки, скиди з FPV-дронів. Найважчим випробуванням стали протитанкові рови — до чотирьох метрів завглибшки. Побратими спускали Андрія за ремінь автомата, ловили знизу, підсаджували далі.
«Без них я б не вийшов. Вони не кинули», — з вдячністю наголошує поліцейський. — Група — це як одне ціле. Якби хоч одна частинка випала, рух став би неможливим. Домовилися: ідемо прямо — значить прямо. Ні кроку вліво. Ні назад».
У найважчі моменти підтримка приходила і з тилу. Одне з повідомлень по рації — привіт від дружини. Кілька простих слів і головне — «…люблю», які дали сили рухатися далі.
Через десять днів вони вийшли на позиції суміжників — бригади «Рубіж» Національної гвардії України. Здавалося, найстрашніше позаду. Попереду — чай, їжа, тепло й евакуація до умовно безпечної ділянки на броньованій машині.
Та полегшення тривало недовго — лише близько десяти кілометрів. Ворожий FPV-дрон влучив у ББМ. Побратими вибралися з палаючої машини, але разом із димом і полум’ям танула й надія дістатися безпечного місця…
Андрій дивився вгору й подумки запитував: коли це вже закінчиться?
«Дванадцять днів боїв, п’ять кульових поранень, постійні контакти з ворогом — у болотах, посадках, протитанкових ровах, під скидами й гранатами. Кожна секунда могла стати останньою. Я тримався до кінця, бо знав: ще трохи — і буде лікарня, справжня медична допомога, а не рани, перев’язані будівельним скотчем», — розповідає поліцейський.
Але сил більше не залишилося. Виснажений, з абсцесами й відкритими ранами, він сів під невеликим кущем і чесно сказав старшому:
«У мене сіла батарейка. Якщо за нами не приїдуть — я залишаюся тут. Буду вас прикривати».
Та доля розпорядилася інакше. За сорок хвилин приїхала інша ББМ. Колеги з бригади «Хижак» надали першу допомогу, обробили рани й відвезли Андрія до лікарні. Там розпочався інший шлях — через госпіталі МВС і військові медичні заклади, довге лікування та тривалу реабілітацію.
У цей період важливою для нього була не лише робота медиків, а й людська підтримка з боку колег та відомих особистостей. Андрій згадує візит до госпіталю легендарного українського боксера Олександра Усика. За його словами, такі зустрічі мають особливе значення для бійців, які пройшли пекло фронту й зазнали важких поранень.
«Коли люди такого рівня приїжджають підтримати поранених бійців, це дуже мотивує. Якби таких ініціатив було більше, це відчутно підсилювало б моральний і бойовий дух Сил оборони», — переконаний Андрій.
Сьогодні майор Лисенко знову в підрозділі — в новому статусі помічника командира стрілецького батальйону поліції Полтавської області. Каже, що хоче передати свій досвід новобранцям. Майор переконаний: вижити йому допомогла не лише фізична підготовка, а й правильний внутрішній настрій.
«Тіло людини дуже сильне, — зауважує бойовий офіцер. — Усе починається з голови. Як ти себе запрограмуєш — так і буде».
Ця історія — про підготовку, характер і братерство. Про людей, які тримають одне одного навіть тоді, коли здається, що триматися вже нема за що. Про силу, яка полягає не у відсутності страху, а в умінні рухатися вперед, коли важко. І про те, що цю силу можна — і потрібно — формувати ще до того, як вона стане питанням виживання.
матеріал підготував/ла: Олександра Клиша
